Чому ж банк ПОВИНЕН розкривати карти перед клієнтом?
Все дуже просто (принаймні на папері). У травні цього року Національний банк України прийняв Постанову №168, у якій зобов’язав банки розповідати клієнтам про всі витрати по кредитах, а також указувати в договорах реальну ставку позички.
Відтепер ми будемо жити у світі, де банки будуть говорити ПРАВДУ й тільки ПРАВДУ про свої кредитні пропозиції! Тому що так наказав НБУ.
І все було б добре, та з визначенням «правди» вийшов конфуз. Банки говорять про одну, а НБУ — про іншу правду...
Отже, давайте по черзі.
На зорі зародження роздрібного споживчого кредитування в Україні банкіри проводили безліч експериментів з номінальною процентною ставкою по кредитах ( номінальна ставка — це ставка, яка вказується в договорі й на базі якої нараховуються відсотки за користування позичкою). З огляду на великі ризики роздрібного кредитування, фінансисти закладали високу прибутковість таких програм, і тому розмір номінальної ставки варіювався в межах від 40 до 50% річних.
Проблема була в тому, як показати таку високу вартість кредитів потенційним клієнтам. Одні банки спробували бути чесними, але природно, що такі дорогі кредити в них ніхто не брав. А от інші «винахідники» придумали не таку «жахливу» схему ціноутворення по кредитах: з використанням щомісячних і одноразових комісій. Шляхом стягнення додаткових комісій, банки занижували до прийнятного рівня номінальну ставку (0–10%) і почали нарощувати обсяги кредитування.
Час ішов, і розрив між номінальною (яку декларує банк) і реальною вартістю роздрібних кредитів досяг значних розмірів. Непідготовлені клієнти, довіряючи банкірам і не читаючи кредитних договорів, масово почали користуватися «доступними» кредитними пропозиціями. Звичайно, що тепер з’явилась характерна для кредитного ринку тенденція — зростання проблемної заборгованості. Шахраї і позичальники, які не змогли розрахувати свої сили, переставали вносити платежі за взятими позичками.
НБУ довго спостерігав за такою картиною, даючи свої рекомендації й пропозиції щодо поліпшення якості проблемної заборгованості. Але в травні 2007 року терпіння регулятора закінчилося, і він вирішив активно втрутитися в роботу своїх підопічних, зобов’язавши їх працювати з позичальниками чесно. Так в українському банківському лексиконі офіційно з’явився термін «реальна процентна ставка».
Новий термін не захопив фінансистів зненацька. Але їх збентежила методика його розрахунку, запропонована НБУ.
До постанови, в усіх банках непублічно існував інший термін, який визначає реальну вартість споживчого кредитування, — ефективна ставка. Вона відображала рівень прибутковості кредитної угоди. Така ставка враховувала всі джерела доходу, які одержував банк: процентні платежі, одноразові й щомісячні комісії, платежі за розрахунково-касове обслуговування та ін. По суті, ефективна ставка — це плановий рівень прибутковості, який хоче одержати банк від своїх програм кредитування. Отже, фінансисти спокійно можуть грати з розмірами номінальної ставки й комісіями. Головне, щоб це забезпечувало плановий рівень прибутковості.
Що ж так збентежило банкірів у постанові НБУ? Справа в тому, що регулятор включив у розрахунок реальної ставки кредиту платежі, які одержує не банк, а інші організації (наприклад, страхові компанії, нотаріуси, оцінювачі). Ці видатки виникають у позичальника в процесі одержання й обслуговування кредиту й з погляду методологів НБУ повинні бути відомі позичальникові заздалегідь і включені в розрахунок реальної ставки.
У результаті ефективна ставка банків і реальна ставка НБУ відрізняються. Дискусії щодо методики розрахунку правильної реальної вартості кредитів між регулятором і фінансистами тривають... Алгоритм розрахунку кредитної правди залишається за сімома дверима.
Ризикну запропонувати свій варіант вирішення цієї проблеми.
На мій погляд, реальна (ефективна) ставка по кредиту повинна включати тільки ті платежі, які одержує лише банк. У такому випадку даний показник буде відображати справжню ціну кредитних послуг банку.
Вартість послуг страхових компаній, нотаріусів, оцінювачів не залежить від банку й не впливає на розмір його доходів від кредитної угоди, а значить не може включатися в ЦІНУ банківського кредиту.
Логічно враховувати ці витрати позичальника в іншому показнику — подорожчання кредиту, яке показує суму переплати по кредиту.
Звичайно, що інформацію про реальну процентну ставку й відсоток подорожчання банк повинен надавати позичальникові до підписання кредитного договору.
Головне, щоб методика розрахунку була всім зрозумілою.
